Газі-Мухаммад (син Шаміля)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Газі-Мухаммад
Народився 1833
Гімри, Північно-Кавказький імамат
Помер 1902
Медина, Хиджаз, Османська імперія
Діяльність військовослужбовець
Учасник Кавказька війна, Battle of Ghunibd, Q3655985?, Siege of Bayazetd і Q21635939?
Військове звання Наїб і маршал

Газі-Мухаммад (Газі-Мухаммед, Газі-Магомет[1], Казі-Мухаммед[2], Казі-Магома[3], Казі-Магом[4]; 1833, Гімри, Дагестан — 1902, Медина, Османська імперія) — син імама Дагестану та Чечні Шаміля, до 1859 каратинський наїб[5], помер у званні мушира (маршала) турецької армії[6].

Біографія[ред. | ред. код]

Газі-Мухаммад був другим сином імама Шаміля від першої його дружини Фатімат. Народився 1833 року в дагестанському гірському селищі Гімри. Ім'я йому дано було на честь першого імама Дагестану Газі-Мухаммада. У малолітньому віці (7-8 років), під час важкої хвороби Шаміля, на випадок його смерті, Газі-Мухаммад був проголошений його спадкоємцем, а регентом останнього був призначений наїб Албаз-Дебір. У січні 1848 року на з'їзді у Ведено Газі-Мухаммад вдруге був затверджений спадкоємцем імама Дагестану і Чечні, а в 1850 він призначений наїбом Карати[1] Під час Кавказької війни Газі-Мухаммад керував гірськими загонами проти російської армії на Кавказі[7].

Під час Кримської війни (1853—1856) разом зі своїм тестем Даніял-беком відзначився своїм набігом на Кахетію (Грузію) у липні 1854 року. Незважаючи на величезні втрати серед горян, зазнані ними у сутичках з російськими частинами та грузинськими міліційними підрозділами, загалом набіг для горян увінчався успіхом. Мюридами був захоплений велика здобич і безліч заручників, серед яких була родина князя Д. Чавчавадзе (дружина та четверо дітей)[8]. Остання, 10 (22) березня 1855 року, була обміняна на першого сина Шаміля Джамалуддіна, відданого ним під час штурму Ахульго генерал-лейтенанту Граббе як аманата (заручника) в заставу його відданості Росії, і вже на той час на російській службі в чині поручика[9]. Тим часом, Газі-Мухаммадом дуже цікавився османський уряд, який уважно стежив за перебігом війни на Кавказі. У травні 1855 султан Абдул-Меджид I надіслав Газі-Мухаммаду зелений прапор пророка і орден з алмазною зіркою і завітав чин паші.

25 серпня (6 вересня) 1859 года, після взяття російськими військами Гуніба, Шаміль зі своїм сином Газі-Мухаммадом, що його захищали, капітулювали. Після цього вони були відправлені до Москви, потім до Санкт-Петербургу, а 10 (22) жовтня того ж року прибули до місця свого постійного заслання до Калуги. Там же 26 серпня (7 вересня) 1866 року він разом з батьком і своїм молодшим братом Мухаммадом-Шапі прийняв російське підданство і дав присягу на вірність Царю і Росії.[10]

В 1869 Олександр II дозволив Шамілю вирушити на паломництво в Мекку, а після того, як останній там важко захворів, в 1871 цар дозволив відправитися туди до свого батька і Газі-Мухаммаду. 4 (16) лютого того ж року у Медіні помер Шаміль. Поховавши батька, Газі-Мухаммад залишив його родину в Таїфі, а сам 17 (29) липня повернувся до Києва. 7 (19) серпня він звернувся до військового міністра Д. Мілютіна з проханням дати йому як старшому в роді одноразову пенсію Шаміля, яку він має намір використати на утримання сім'ї покійного. З тією ж метою Газі-Мухаммад просив дозволити йому тимчасовий від'їзд до Туреччини, де на той час була родина Шаміля. Олександр II розпорядився виплатити йому пенсію на нього та на сім'ю покійного у розмірі 15 тисяч рублів і дав йому додаткову відпустку для поїздки до Туреччини. 4 (16) грудня Газі-Мухаммад відплив на пароплаві з Одеси до Стамбула, де, всупереч обіцянці повернутися до Росії, вступив на службу в турецьку армію[4].

Під час Російсько-турецької війни (1877—1878) Газі-Мухаммад, в чині генерал-лейтенанта Його Величності Султана Світи, командував 3-ї кавалерійської бригадою, сформованої з горян Північного Кавказу, що іммігрували після Кавказької війни в Османську імперію. У складі Алашкертського загону мушира Ісмаїл-паші діяв проти Еріванського загону генерал-лейтенанта Тергукасова. Брав участь в облозі російського гарнізону в Баязеті, даремно посилаючи йому листи з пропозицією про капітуляцію[11].

17 (29) квітня 1877 року в Чечні та Дагестані спалахнуло повстання. Його очолював Алібек-Хаджі Алдамов, який раніше, повертаючись з хаджу до Мекки, зустрічався в Стамбулі з Газі-Мухаммадом, де обговорював з ним план дій щодо підняття повстання на Північному Кавказі. Туди від імені останнього було доставлено надруковані золотими літерами прокламації. Також османським урядом горянам було обіцяно військову допомогу, головним чином іммігрантами з Кавказу під проводом «спадкоємця імама» Газі-Мухаммада. Однак турецька армія потерпіла від російської армії поразки, а повстання горян було придушене[12].

Після війни в результаті палацових інтриг султан усунув Газі-Мухаммада від служби і відправив його в почесне посилання до Медини, надавши йому звання мушира. Там же в 1902 Газі-Мухаммад помер[6].

Сім'я[ред. | ред. код]

Мав дві дружини.

Дружини:
  1. Карімат (Керимат[1]) (з 1851) — дочка абосуйського султана, генерал-майора російської служби, а потім наїба імама Шаміля, Даніял-бека. За спогадами М. Чичагової, Карімат мала привабливу зовнішність, за що отримала прізвисько «Троянда Кавказу»[5], проте в коханні вона не відповідала Газі-Мухаммаду взаємністю[4]. Померла у травні 1862 року в Калузі від сухот. Похована на батьківщині, у місті Нуха[13].
  2. Хабібат.
Діти (від 2-го шлюбу):
  • дочка Нафісат (1864, Калуга — 1873, Стамбул).
  • дочка Еміре Нафісат (1873, Стамбул — ?).

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в Руновский А.. Записки о Шамиле / Цензор К. Оберт. — СПб. : Тип. Карла Вульфа, 1860. — 204 с. Архівовано з джерела 22 травня 2014
  2. Чохский Гаджи-Али. Сказание очевидца о Шамиле // Сборник сведений о кавказских горцах. — Тф. : Тип. ГУНК, 1873. — Вип. 7 (29 березня). Архівовано з джерела 22 травня 2014.Чохский Гаджи-Али. Сказание очевидца о Шамиле // Сборник сведений о кавказских горцах. — Тф. : Тип. ГУНК, 1873. — Вип. 7 (29 березня). Архівовано з джерела 22 травня 2014.
  3. Захарьин (Якунин) И. Н. Генерал Шамиль — и его рассказы об отце // Встречи и воспоминания. Из литературного и военного мира. — Изд. М. В. Пирожова. — СПб. : Тип. М. Стасюлевича, 1903. — С. 231—266. — ISBN 978-5-4241-5916-9.
  4. а б в Архивированная копия. Архів оригіналу за 2 січня 2014. Процитовано 21 травня 2014. 
  5. а б Казиев Ш. М. Имам Шамиль. — М. : Молодая гвардия, 2001. — 416 с. — (ЖЗЛ) — ISBN 5-235-02677-2.
  6. а б Анисимов Е. В. Конец Кавказской войны // Императорская Россия / Под ред. Е. Цветковой. — СПб. : Питер, 2008. — 640 с. — ISBN 978-5-4237-0168-0. Архівовано з джерела 22 травня 2014 Архивированная копия. Архів оригіналу за 22 травня 2014. Процитовано 21 травня 2014. 
  7. Хроника Мухаммеда Тахира ал-Карахи о дагестанских войнах в период Шамиля / Отв. ред. И. Ю. Крачковский (перевод с (араб.) А. М. Барабанова). — М., Л. : АН СССР (Институт востоковедения), 1941. — С. 225—226.
  8. АКАК. — 1885. — Т. 10. — С. 560—568, № 511—524.
  9. Чохский Гаджи-Али. Сказание очевидца о Шамиле. — 1873. — Вип. 7 (29 березня). — С. 45—49.
  10. Пожидаев Г. А. Имам Шамиль: «Мой священный долг … внушить детям моим их обязанности пред Россиею …». // Военно-исторический журнал. — 2001. — № 2. — С.78-89.
  11. [Зиссерман А. Л. К запискам Г. И. Филипсона // Русский архив. — М., 1884. — № 3 (29 березня). — С. 219—220.
  12. Ковалевский П. И. Восстание Чечни и Дагестана в 1877—1878 гг. Зелим-хан (Зикризм). — СПб. : Тип. М. И. Акинфиева, 1912. — 92 с. — ISBN 978-5-458-15341-6.
  13. Записки полковника П. Г. Пржецлавского (дневник 1862—1865) // Русская старина. — СПб., 1877. — Т. 18, № 10 (29 березня). — С. 267.

Посилання[ред. | ред. код]