Темп мовлення

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Темп мовлення — це швидкість потоку зв'язного мовлення. У фонології темп мовлення відносять до одиниць надсегментного рівня (засобів інтонації). Прийнято вважати, що у кожного мовця, так само як і в будь-якої мови чи діалекту є власний середньостатистичний темп мовлення.

Вимірювання темпу мовлення[ред. | ред. код]

Темп мовлення визначається передусім швидкістю артикулювання складів і слів. Саме тому для математичного обчислення темпу мовлення найчастіше послуговуються цими одиницями, причому застосування складів, як свідчить переважна більшість фонетичних досліджень, забезпечує вищу точність вимірювання, ніж слів[1]. Математично темп мовлення виражається кількістю складів, вимовлених за секунду (рідше — кількістю слів за хвилину; є також практика вимірювання темпу середньою тривалістю складів чи слів). Орієнтовний діапазон темпу мовлення людини становить від 2 до 12 скл./сек.

На слухове сприйняття темпу мовлення впливає не лише швидкість вимовляння тих чи інших одиниць, а й тривалість пауз між ними. Результати окремих експериментально-фонетичних розвідок свідчать про те, що довгі паузи зумовлюють сприйняття швидкого темпу мовлення як нешвидкого[2]. Це призводить до того, що фонетисти окремо вимірюють артикуляційний темп (без урахування тривалості пауз у мовленні) і темп суцільного потоку мовлення (з урахуванням тривалості пауз).

Темп мовлення у мовах світу[ред. | ред. код]

Залежно від ступеня швидкості мовлення, темп поділяють на повільний, помірний (середній) і швидкий. Прийнято вважати, що мови різняться за темпом мовлення їхніх носіїв. Так, за окремими даними[3], іспанська, французька, італійська, японська — мови швидкого темпу (середньостатистичний темп вищий за 7 скл/сек.). Натомість скандинавські мови вирізняються повільним темпом (середньостатистичний темп — 4 скл./сек. і менше). Результати вивчення темпу мовлення носіїв літературних східнослов’янських мов свідчать, що українці зазвичай розмовляють дещо швидше за білорусів, але трохи повільніше за росіян[4]. За однією з гіпотез, різний темп мовлення в мовах світу пов'язаний явищем неоднакової інформаційної щільності, тобто різним потенціалом мовленнєвих одиниць у мовах світу передавати інформацію за одиницю часу (що вищий потенціал, то нижчий темп, і навпаки). Науковці фіксують також діалектні розбіжності темпу мовлення в різних мовах світу. Наприклад, у російській мові північні діалекти характеризуються швидшим темпом мовлення порівняно з південними[5]. У США фонетисти фіксують тенденцію сповільнення темпу мовлення від північних регіонів до південних.

Можна простежити також взаємозв'язок темпу мовлення з ритмом мовлення (ізохронією): зокрема, у мовах складового ритму темп мовлення переважно вищий, ніж у мовах акцентного ритму.

Водночас є припущення[6], що розбіжності між мовами чи їхніми діалектами за темпом мовлення — це стереотип: мовляв не існує відмінностей між мовами за темпом, адже носії будь-якої мови говорять в надто різному темпі мовлення, а ілюзія про різний темп у мовах світу виникає через сприйняття інтонації, яка в кожній мові дійсно має власні риси, або через особливості артикуляції слів (наприклад, завдяки виразній редукції ненаголошених голосних).

Соціолінгвістичні студії мають дані щодо розбіжностей чоловічого й жіночого мовлення за ознакою темпу. Втім, в одних фонетичних працях ідеться про швидший темп мовлення в жінок, ніж чоловіків, в інших — у чоловіків, ніж жінок, ще в інших — про відсутність статистично достовірної різниці. Так само існують дослідження з пошуку кореляцій темпу мовлення і віку мовців, у яких, щоправда, теж не виявлено надійних закономірностей.

Темп мовлення в українській мові[ред. | ред. код]

Якщо порівнювати різні мови світу, то за даними О. С. Іщенка[7] українська є мовою з помірним темпом: середньостатистичний темп мовлення носія літературної мови — 5,5 скл./сек. За окремими розвідками[8], неоднаковим є темп мовлення у різних діалектах української мови: діалектоносії південно-західного наріччя вирізняються швидшим темпом мовлення порівняно з іншими. Зокрема, у гуцульському говорі середньостатистичний темп мовлення становить 6,3 скл./сек. (середній діапазон темпу мовлення — від 4,5 до 8,0 скл./сек.), у східній частині слобожанського говору — 5,1 скл./сек. (середній діапазон темпу мовлення — від 2,8 до 7,0 скл./сек.).

Темп впливає на характер артикуляції звуків у потоці мовлення. Для багатьох мов, зокрема й української, пришвидшення мовлення скорочує вимову голосних звуків, а сповільнення — видовжує голосні; натомість приголосні звуки мають відносно однакову тривалість незалежно від темпу мовлення. Особливістю української мови є те, що скорочення / видовження тривалості голосних унаслідок зміни темпу стосується як наголошених, так і ненаголошених звуків. Інша особливість полягає в тому, що наголошені голосні звуки мають зазвичай довшу тривалість за ненаголошені як у повільному, так і помірному, і швидкому темпі мовлення (середня тривалість наголошених голосних: 120—160 мс у повільному темпі, 100—110 мс у помірному темпі та 60—80 мс у швидкому темпі; середня тривалість ненаголошених голосних: 80—100 мс у повільному темпі, 70 мс у помірному темпі та 50—60 мс у швидкому темпі)[7]. На якість вимови звуків темп не позначається: в українській мові наголошені й ненаголошені голосні є звуками повного творення незалежно від темпу (вимовляються в усіх позиціях чітко, тобто без редукції, приглушення, ослаблення).

Темп визначає вимову не лише звуків, а й одиниць вищого рівня, зокрема речень (фраз). Так, в українській мові розповідні речення характеризуються здебільшого сповільненням темпу в напрямі від початку до кінця. Питальні речення зазвичай вимовляються швидше, ніж розповідні, а найповільнішими є окличні речення, що передають сильні емоції[9]. Речення під час діалогу мають тенденцію вимовлятися швидше, ніж під час монологу.

Застосування у практиці мовлення[ред. | ред. код]

Темп мовлення регулює сприймання усної інформації (її чутність, розуміння й засвоєння). Найзагальніша закономірність: нешвидкий темп сприяє кращому сприйняттю інформації слухачем, і навпаки, швидкий темп погіршує сприймання слухачем вимовленої мовцем інформації. Експериментально виявлено, що найкраще слухач засвоює інформацію, коли тривалість наголошеного голосного становить 200 мс (виразно повільний темп); при збільшенні темпу, за якого тривалість наголошеного голосного становить 100 мс, засвоєння інформації зменшується до 60%[10]. Ця закономірність найкраще простежується під час вивчення іноземних мов (зокрема в аудіюванні). Відомо й те, що з допомогою нешвидкого темпу краще досягається переконання співбесідника, нав'язування йому думок і подібне.

З іншого боку, в окремих дослідженнях, навпаки, показано перевагу швидкого мовлення для ефективної комунікації. Наприклад, відповідно до даних Б. Сміта[11], пришвидшений темп мовця сприймається слухачем як ознака належної компетентності у питаннях, про які він говорить, упевненості у своїх словах.

За дослідженнями Н. С. Вербич[12], варіювання темпу є однією з характерних ознак інтонації мовлення. Отже, сприймання усної інформації слухачем залежить не лише від того, в якому темпі її вимовляє мовець, а й від того, чи варіює він темп під час говоріння. Варіація темпу (пришвидшення й сповільнення) на різних частинах фраз увиразнює мовлення, привертає увагу слухача й утримує її. І навпаки, відсутність або невираженість динаміки темпу робить мовлення монотонним, неатрактивним для слухача. Варіація темпу зазвичай співвідноситься з інтонаційно-змістовим членуванням мовлення (актуальним членуванням речення), виражаючи таку закономірність: на інформаційно важливих (ключових) відрізках мовлення темп сповільнюється, а на менш важливих — пришвидшується. Варіація темпу більш властива спонтанному мовленню і менш виражена під час читання.

Темп мовлення також може бути засобом вираження додаткових відтінків значення, що не в змозі передати семантика слів. Наприклад, швидким темпом можна інформувати про активні процеси, події або виражати запізнення, ті чи інші психоемоційні чи фізіологічні стани тощо. І навпаки, нешвидкий темп підходить для повідомлення про мляві процеси, явища і відповідні стани людини. Поступове пришвидшення темпу може мати семантику спонукання. Це, зокрема, простежено під час коментування футбольних матчів (в ситуаціях, коли розгортається гольова атака), агітаційних виступів політиків тощо.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Цеплитис Л. К. Анализ речевой интонации. — Рига: Зинатне, 1974. — 272 с.
  2. ↑ Levelt W. Speaking: From Intention to Articulation. — Cambrige: The MIT Press., 1995. — 352 p.
  3. ↑ Pellegrino F., Coupé C., Marsico E. A cross-language perspective on speech information rate // Language. — 2011. — Vol. 87 (3). — P. 539—558.
  4. ↑ Типологія інтонації мовлення / Відп. Ред. А. Й. Багмут. К.: Наукова думка, 1977. — 494 c.
  5. ↑ Шаульский Е. В., Князев Е. В. Русская диалектология. Фонетика: Учебное пособие. — М.: МГУ, 2006. — 20 с.
  6. ↑ Lehiste I. Suprasegmentals. — Cambridge: MIT Press, 1970.
  7. ↑ а б Іщенко О. С. Голосні звуки української мови залежно від темпу мовлення. — К.: Ін-т української мови НАН України, 2012 —  220 c. (Сер.: Студії з українського мовознавства, № 13).
  8. ↑ Іщенко О. С. Темп мовлення в гуцульському та східно-слобожанському діалектах: порівняльний аналіз // Dialog der Sprachen, Dialog der Kulturen. Die Ukraine aus globaler Sicht. — München: Verlag Otto Sagner, 2014. — S. 175-180.
  9. ↑ Багмут А. Й., Борисюк І. В., Олійник Г. П. Інтонація як засіб мовної комунікації. — К.: Наукова думка, 1980. — 244 с.
  10. ↑ Чистович Л. А., Венцов А. В., Гранстрем М. П. Физиология речи. Восприятие речи человеком. — Л.: Наука, 1976. — 388 с.
  11. ↑ Smith B. Effects of speech rate on personality perception // Language and Speech. — 1975. — Vol. — 18 (2). — P. 28—35.
  12. ↑ Вербич Н. С. Інтонація переконування в публічному мовленні. — К.: Ін-т української мови НАН України; Луцьк: Терен, 2011. — 208 с. (Сер.: Студії з українського мовознавства, № 10).

Посилання[ред. | ред. код]


Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Темп_мовлення&oldid=38215712